Публікації на українській мові

Твори на українській мові

Ноя 302019
 

Мел, бабы, мел!

              Коло хати, як водиться, був вишневий садочок. Чому вишневий? А тому, що ані яблуні, ані груші в цій місцевості вже років двадцять не росли. Як збудували за планом «ГОЭЛРО» електростанцію, так яблуні і груші і повсихали. Електростанція працювала на вугіллі. І вдень і вночі з низькорослих димарів станції вітер розносив навкруги сірий пил. Пил встилав тонким шаром траву і листя дерев, накопичувався в легенях и на горищах. За 20 років культурні яблуні і груші повмирали. А от бузок, акації, вишні та дикі яблуні і груші витримали. А люди, як і дерева, хто не витримав, відправився у гості до Зубка. Хто такий Зубко в Третій Роті ніхто вже й не памятав. Відомо про нього було тільки те, що його першим пронесли через браму місцевого цвинтаря. А може і не через браму, бо тоді ще не було й брами і самого цвинтаря. Поховали Зубка мабуть не далеко від поселення. Минав час, зростало містечко, зростав і цвинтар. Через сто років цвинтар зустрівся з містечком. На той час, усі більш-менш пристойні установи в містечку були вже імені когось. Мешканці містечка відпочивали в парку імені Леніна, кіно дивились в Палаці Культури імені Леніна, лікувались і вмирали в лікарні імені Леніна. Як би не Зубко, можливо їх ховали на цвинтарі теж імені Леніна.

Так от, був травень. В містечку розквітли всі хто могли — і бузок, і акації, і вишні, ну і всі дички. Василько сидів під вишнею, і прихилившись до її тоненького стовбура, крізь сльози і білі квіти вишні дивився в блакитне небо. А день починався ж так гарно! Вчора йому виповнилось п’ять років. Дід Савка змайстрував і подарував йому рушницю. Вона майже справжня – дерев’яна цівка з металевою трубкою, а ще шпінгалет коло дула, яким можна ніби то заряджати рушницю – клац-клац-клац! Мати подарувала, зшиту нею білу сорочку. Баба Василиса спекла смачний періг. Вхопивши кусень пирога, Василько мерщій побіг на вулицю до друзів, аби показати свою рушницю. Багато хто з хлопців вже мав свою деревяну зброю. Той хто мав зброю міг грати у війну. Сьогодні ти граєш за «наших», а завтра — за «німців». Усе по-чесному! З такою рушницею, як у Василька, всі одностайно вирішили, треба грати тільки за «наших». «Війна» тривала аж поки сонце не сіло. Ледве повечерявши, Василько заснув як убитий. Прокинувся він пізно і спав би мабуть ще, якби не дивний запах, що ніби магніт, тягнув його в сусідню кімнату. Дивна радість і бадьорість наповнили Василька. Він зліз з ліжка і побіг до сусідньої кімнати. Кімната була зовсім порожня і зовсім біла. Навіть підлога і та була біла, це мати щойно побілила кімнату. Запах, розведеної у воді крейди, увів Василька в край збуджений стан і він з радісним остервенінням приступив до обсмоктування крейди з білих стін. З цього дивного стану його вивів зойк матері, яка раптом зайшла до кімнати. Усі стіни в кімнаті на метр від підлоги були не білого кольору.

— Що ж ти накоїв! Мені знову білити? І крейда скінчилась!

Мати вийшла з кімнати і невдовзі повернулася з довгою лозиною. Василько спритно проскочив матір, вибігаючи з кімнати. Лозина дістала Василька тільки один раз. Було йому зовсім не боляче, але сльози  з очей таки покотилися. Василько образився на матір. Різні думки роїлись у нього в голові. «Ось раптом умру, ось тоді вона заплаче за мною!». Вмирати не хотілось  і виникла інша ідея — «Ось піду я з дому, пристану до циганського табору, кинеться мати мене  шукати, та не знайде і тоді гірко заплаче!». В Третій Роті були цигани, але вони не жили табором, бо мали свої домівки. Врешті-решт Василько вирішив сховатися вдома, нехай мати помучиться, шукаючі його. На подвіррі до сараю було притулено старе корито, ось під нього він і сховався. Минула година, друга. Ніхто й не думав Василька шукати! Якось не помітно для себе він і заснув. Другу лозину Василько отримав, коли мати знайшла його. Ось так він опинився в кінці городу під вишнею. Раптом з вулиці почулося: — «Мел, бабы, мел!». То циган — дядко Петро на бричці розвозив на продаж тисячу різних дрібниць, без яких жодна господарка не може обійтися. Василько хутко вибіг на вулицю і підійшовши до брички, сказав:

— Дядьку Петро, дайте мені трохи крейди для моєї матері.

— Та вона ж в мене тільки що її купила!

— Петре, а продай-но мені он того красунчика-півника для мого хлопчика! — почув Василько з-за спини голос матері.

Цей маленький глиняний півник, якщо в нього налити трохи води, а потім подути йому в хвіст, добре заливався співом. На все життя у пам’яті Василька закарбувалася ця подія, і з тим півником  він ніколи не розлучався, навіть тоді, коли став дорослим!

 

 

0
Ноя 302019
 

Острів.

             В той рік весна прийшла вночі. Ще вчора скрізь були кучугури брудного снігу, а вже вранці від них не залишилось навіть бруду. Річка вийшла з берегів, точніше вийшла вона тільки з лівого берега, бо щоб затопити кручі правого берега потрібен був другий вселенський потоп, отож ліс на лівому березі вже був по коліна у воді. А вода все прибувала. Василь любив річку у всі пори року. І навіть тепер, коли річка мала такий неохайний вигляд, він прийшов на берег щоб помилуватись на неї. Він стояв і як зачарований дивився на бурхливу і стрімку воду. Василь з цікавістю спостерігав як повз нього пропливають різноманітні речі. Ці речі, між іншим, свідчили про існування на півночі іншого світу. В тому світі, де народжується ріка, мабуть живуть такі ж, як і Василь люди. Ось пропливла якась напівзруйнована дерев’яна халупка, мабуть не один рік стояла у когось в кінці города. Відчинені і занурені у воду двері слугували їй мабуть за кермо, через це халупу як дзигу крутило. «Якби цей корабель мав пасажирів, їх би вже давно знудило», — подумав Василь Слідом за халупою пропливла металева бочка. Вона була наполовину занурена у воду. «Цікаво, що в тій бочці?, — став гадати Василь. Він схопив камінець і кинув. З третьої спроби він таки вцілив у бочку. Крім різного мотлоху, повз Василя пропливали і цікаві речі, наприклад, вишукувані одна за одною, горлівками до гори дванадцять відкоркованих пляшок. «Хто це так розважається? І чому пляшки не перекинулись і не потонули?», — замислився Василь. Але не тільки Василь спостерігав річку, вона теж спостерігала за ним. Він зрозумів це, коли побачив ворону. Вона пропливла повз нього, сидячи на гілці дерева. Їхні погляди зустрілись і не відривались один від одного, аж поки в Василя не заболіла шия. Кинути камінця у ворону Василеві навіть не спало на думку. «От би й мені так, як ворона, разом з рікою плити з краю в край!», — став мріяти Василь. Став накрапувати дощик. Мрії про мандри якось поступово перекинулись на мрії про їжу і Василь повернувся додому.
— Де ти бродиш, моя доле? Не дождуся я тебе! – зустріла Василіса онука питанням і сумними очима, — Знову на річку ходив? Змерз?

 

 

… страница в разработке

0
Ноя 292019
 

 Ханафуда

           Коли слідчій розгорнув притрушений пилом пакунок, там виявилася коробочка, перев’язана червоною стрічечкою. В коробочці була колода карт і записка з таким текстом:

Kwiaty to miłość i szczęście piękne!
Dla Anki z okazji urodzin.
23.04.1890 Franek

На самій коробочці були надруковані не зрозумілі ієрогліфи 花札.
Оскільки в минулому 37 році план по польським шпигунамам був виконаний на 110 відсотків, слідчому дуже хотілося, щоб у поточному році було щось новеньке. Соціалистична законність вимагала від слідчого дотримуватись точності при висуванні ворогові народа звинувачень. Оскільки Харлампій довго  не хотів «правильно» відповісти на просте питання: «На какую розведку работаешь, сука? На китайскую или японскую?», його били довго. Нарешті Харлампій через опухлі губи видохнув — «киташку». Слідчий був дуже задоволений, адже досі китайських шпигунів не вдавалося затримувати навіть у самому Києві.

 

 

… страница в разработке

0
Ноя 292019
 

Епілог

              Наступного року знову була весна і знову рясно цвіла стара груша. Під грушею, під гудіння бджіл і під крики “гірко!” зіграли весілля. На останок, вже коли стали розходитись з весілля, хтось заспівав – “Ой на горі два дубки!”

0
Ноя 292019
 

Яка користь від кросвордів?


— Годі вже вам товктись, гасіть та лягайте! — замість «надобраніч!» сказав Василь свою улюблену фразу, звертаючись до жінки.
— Та я ще трохи почитаю – відповіла Олена.
— Та ти ж будеш шурхотіти, я не засну, а завтра рано вставати. До речі, що ти там читаєш, дай-но гляну. А, Бунін! Як ти можеш його читати?
— Та мені аби заснути! Спи!
— Цей Бунін, до речі – Нобелівський лауреат!
— І звідкіля ти все це знаєш?
— А в мене не голова, а відро для сміття! Там усякого мотлоху знайти можна.
— Отож! А яка з цього користь? Давай краще кросворд доразгадуємо.
— Ну давай!

Жінка відклала Буніна і взяла якусь газетку з кросвордами. Таких газететок зараз – хоч греблю гати. Тільки й роблють що друкують плітки з інтернету, та кросворди одна у одної передруковують.

— Воинское подразделение?
— Третя Рота? Жарт! Просто «Рота».
— Підходить!
— Сумка дипломата?
— Кейс!
— Ні!
— Скільки літер?
— Шість, перша – «В», п’ята – «З».
— Валіза?
— Підходить!
— Uno, uno, uno, uno valiza! – промуркотів Василь на мотив відомої пісеньки у виконанні Фаради і Абдулова.
— Дивно, невже в російській мові теж є таке слово?
— Остров в Танзании?
— Або «Танганьика», або «Занзибар». Танганьїка з’їла чоловіка! – послужливо відгукнулась василева пам’ять голосом Зіброва.
О, Африка! Конго – Мобуту, Лумумба! Алжир — Бутефліка! ЦАР — Бокасса! Які колись красиві у Василя були африканські марки! Слони, леви , мавпи!

— Занзібар підходить! Вечно зеленое растение?

Це “вечнозеленое” обов’язково присутне в кожному кросворді, але василева пам’ять чомусь не сприймає його, тому Василь впевнено відповів – Не знаю, спробуй на всяк випадок тую.

— Ні, не підходить.
— Ну і біс із нею! – “страшезно” вилаявся Василь.
— Химический элемент, три літери.
— Йод?
— Так!

Жоден кросворд не обходиться без хімічних елементів! “Широко простирает руки свои химия!” Хто це сказав? Так, правильно – Марія Іванівна, вчителька з хімії. А ще вона любила “принижувати” учнівську гідність цитатами з Крилова. Хімію вона знала чудово, але творчисть Крилова, мабуть ще краще. За її уявою, після слів “А вы, друзья, как не садитесь, все ж в музыканты не годитесь!» всі учні повинні були провалитись скрізь підлогу. Інша справа вчитель з математики — Іван Миколаєвич. Не зовсім зрозуміла, для учнів на той час, фраза — «Спешка нужна при чужой жене и ловле блох!», одначе примушувала нас бути уважнішими і ретельнішими при доведенні теорем з тригонометрії. А ще він знав французьку мову, і нам, що вивчали в школі англійску, його фрази на кшталт — «Кевузетеемабль!» або «Же ву авуар авекву ля рандеву!», були зовсім не зрозумілими. Але ці слова були набагато приємнішими, аніж цитати з байок. На відміну від хімічки, математик не вважав, що без його предмету його учням в майбутньому не прожити. Василь не пам’ятав, шоб він поставив двійку тому, хто був повним бовдуром в математиці, навпаки — двійки він ставив тим, хто розумівся в математиці, але лінувався в навчанні. Так, наприклад, до деяких дівчаток, що набули вже доконаних форм і які не приховували бажання не пов’язувати своє життя з математикою, він не прискіпувався і ставив їм трієчки.
— Годі вже, Василю, спати! Прокидайся та починай вже товктись!» — вранці крізь сон почув Василь.
— Ну що, доразгадувала кросворд? — спитав Василь в Олени.

0
Show Buttons
Hide Buttons
Translate »